Проза - Страница 569

"Майже про всіх людей, що відіграли в її житті хоч трохи варту окремого епізода ролю, в Дарки зберігся перший спогад — схований у пам'яті, як на дні шухляди, моментальний знімок іншого, чужого , за Бог його зна якими й прикметами з місця вирізненого, вихопленого оком з-поміж багатьох , з безладно захаращеного тла решти світу — як нехибна обіцянка майбутнього. Розкладені вряд, ці знімки явили б низку найрозмаїтіших і найнесподіваніших ракурсів — від блискавичного поціляння, навпроти себе, очима в очі, що викрешує межи двома вольтову дугу найкоротшого зв'язку (очі сині, очі сірі, очі зелені, всі з однаковим заворожливо-скляним блиском старовинного кришталю — все чоловічі очі: втім, як знати, які в цю мить у тебе?), — і до зроблених ніби прихованою камерою, коли об'єкт іще тебе не бачить і не підозрює, що йому судилося кимось для тебе стати, — ракурси профільні, у три чверті й навіть зі спини, точніше, з потилиці: потилиці часом бувають несамовито виразні. А проте, скільки б не порпалася в пам'яті, Дарка ніколи не могла знайти там уперше побачену Ленцю. Ленця не прийшла ззовні — вона розвинулася зсередини Дарки, як її власний орган. Як дочасно приспаний ґен спадкової хвороби"...

Вона вродилася з місяцем на лобі. Так їй потім розказувала мати, як запам'ятала собі з першої хвилі, з першого крику викинутої над собою аж під сволок чиїмись моцними руками дитини, на яку дивилася знизу вгору, нездужаючи скліпувати сліз, — на трохи зависокому як для дівчинки, опукло-буцатенькому лобику виразно темнів збоку невеличкий багряний серпик, наче місяць-недобір. Тільки мати вперто казала — молодик, доки сама в це не повірила: відомо ж бо, що молодик — то на долю, а недобір — тим він і недобір, що наводить на лихі сни...

У прозі мене завжди найбільше цікавило саме це — як, у який спосіб історія стає культурою. Як «перекладаються» мовою літератури принципово неохопні оком суспільні процеси, у котрі втягнено мільйони людей. Ця книжка — ні в якому разі не персональна письменницька «хроніка революції», хоча деякі, незнані українському читачеві, інформаційні штрихи до загального тої революції портрета вона, сподіваюсь, і додасть. Але насамперед це спроба відповісти на головне питання, яке мене тоді мучило, — як водночас проживати історію і писати про неї. Як, перебуваючи «всередині» неї, добувати з неї смисл — той, котрий зрештою й відкладається в арсеналі культурної пам'яти народу.

У тебе мусила б бути сестра — на чотири, ні, на п'ять років молодша. Над цілим твоїм дитинством кружляли безтілесні жіночі імена, міняючись місцями, перекликуючись навзаєм, — ти не знала, до чого їх приточити, а лялькам давати не важилась: імена були не «лялькові», тобто не зняті з живих людей, а якісь нізвідкісні — немов крізь стогін самопливом вигулькнулого імени, що надовго опосідало твій внутрішній слух (а вони всі гули як стогін, найчастіше повторюване — «Іванна»), хтось добивався до тебе — хтось, хто хотів бути названим...

Глумливий сюрреалізм у прітчи про Міленене відчуження робом телекартинки. І взагалі урбанне безглуздя. Трагедія, потрапивши на асфальт, завжди ризикує там стати фарсом. І вона таки ним, тією "Міленою" стає.

Историческая хроника известного советского писателя-историка Н.А.Задонского рассказывает о народном восстании на Дону под предводительством атамана Кондратия Булавина. Все описанные в книге события основаны на архивных документах. Многие из документов впервые были обнаружены автором при создании хроники.