Проза - Страница 756

Мілорад Павич, поет, прозаїк, літературознавець, перекладач, народився у 1929 році в Белграді. Фахівець з історії сербської літератури XVII–XIX ст., сербського бароко та поезії символізму. Він викладав у багатьох європейських університетах (в Парижі, Відні, Фрайбурзі, Реґензбурзі, Белграді), переклав сербською Байрона і Пушкіна, був номінований на Нобелівську премію в галузі літератури.

Всесвітню відомість Павичу приніс «Хозарський словник» — один з найнезвичайніших творів світової літератури нашого часу, який критики назвали комп'ютерною «Одіссеєю».

У даному виданні представлений чоловічий примірник словника.

У романі «Крапля крові», відзначеному премією ім. М. Островського, йдеться про благородну працю радянських хірургів.

Ця книжка про те, як чиясь кров може бути коштовна. Про силу людського крику, людського сміху, людського плачу.

Про те, як діти прибувають до батьків Буговою течією, про всіх дітей.

Про закони людської крові які лишають її жити і роблять прекрасною. І ще про те, як жахливо зникнуть зі світу всі, хто опиратиметься цим законам. Як вода змиє їхні кості.

І трошки про Радість Несказанну.

Повість найвидатнішого сучасного українського майстра прози з пригодницько-фантастичною фабулою (так званий мислительний детективи) — жанр, більше опрацьований у літературі західно-європейській, аніж в українській.

Повість було інсценізовано й поставлено в театрах Києва та Львова.

Твори монологічні, ще й, так би мовити, із народних вуст, з’являються в художній прозі нечасто, адже вимагають від автора граничного наближення до свого героя, перейнятості світом його переживань, думок, слів, учинків. І пропонований тут роман письменника й видавця зі Львова значною мірою відповідає цим критеріям. Але насамперед маємо вельми позитивне, енергонаснажливе чтиво, в якому життя галичанки-львівянки — від передвоєнного до нашого часу — постає у всякій можливій правдивості й химерності, трагічності й комічності.

Для широкого кола читачів.

Класик японської літератури Акутагава Рюноске залишив яскравий слід у світовій культурі й помітно вплинув на розвиток новелістики. У Японії щорічно присуджується премія ім. Акутагави за найкращий літературний дебют та видаються твори, удостоєні цієї дивовижної відзнаки.
В Україні з особливою художньою довершеністю переклав і перекладає твори видатного японського майстра Акутагаву Рюноске Іван Дзюб. У видання увійшли як давніші, так і нові переклади Івана Дзюба, які друкуються вперше, і ця книга є своєрідним виявом глибокої шани, як до японського митця, так і до багатолітньої праці українського інтерпретатора.

До нової книжки найвидатнішого сучасного українського майстра прози дібрано три філософські повісті з пригодницько-фантастичними фабулами (так звані мислительні детективи) — жанр, більше опрацьований у літературі західно-європейській, аніж в українській. Завершує книгу «Маленьке вечірнє інтермеццо» — зразок гумористично-фантастичної повісті.

Повісті «Птахи з невидимого острова» та «Початок жаху» було інсценізовано й поставлено в театрах Києва та Львова.

Валерій Шевчук створив цілком новий в українській літературі тип історичної повісті: з одного боку, це твори мислительні, з другого, — завдяки напруженому сюжетові, наближаються до інтелектуального детективу, з третього, — психологічні, бо розкриття таїн людської душі — одне із творчих завдань автора. Побіч із вивіреною історичністю тут немало фантастичного чи фантасмагоричного, що відповідає світобаченню людини тієї доби, а часово книга охоплює другу половину XVI — початок XVIII століття.

«Шевчук — кращий український прозаїк. Він — наш Умберто Еко. Простого читача може зацікавити захоплюючий сюжет, але для інтелектуалів теж знайдуться цікаві речі» (Юрій Винничук)

Понад шість десятиліть, від кінця 1920-х років проза В. Домонтовича (Віктора Петрова, 1894—1969) у підрадянській Україні не друкувалася. Пропонована книжка є першою спробою повернути українському читачеві найкращі романи видатного письменника.

* * *

«Домонтович завжди був переконаний, що літературний твір пишеться для читача і повинен бути, насамперед, цікавим. Він мав смак у літературних експериментах, але він не вдавався до них у власних творах. Точніше: літературне експериментування могло бути в його творі, але пересічний інтелігентний читач не повинен був його помічати. Натомість твір мав його, читача, захоплювати перипетіями сюжету, нагнітанням настрою, інтеліґентною пікантністю, несподіваністю думки або фрази… Наслідок цього той, що твори Домонтовича можна й приємно читати, а водночас вони ховають у собі більше, ніж видно на поверхні.

Рецензенти трьох книжок Домонтовича, виданих у Києві 1928–1930 p., одностайно нападають на ці видання за їхній еротизм, який вони одначе в тій пуританській системі навіть не наважуються назвати цим страшним словом, то заступаючи його „психологізмом“, „психологічним заглибленням“, „порпанням в індивідуальних почуттях“, „інтересом до вузько-інтимного життя, до подробиць особистих взаємин“, „інтимним матеріалом“, то відсилаючи читача до паралелі з творами, особливо романами, Винниченка або Анрі де-Реньє…

Одну рису Домонтович поділяє зі своїми друзями з київського ґрона [неокласиків] — багатство літературних асоціяцій… Відкриє їх і відчує їхній смак той, хто знає ці приховані натяки, напівцитати, напівперекази… Повісті і оповідання Домонтовича можна читати просто як літературні твори. Але ще більшу приємність матиме той, хто зможе відкрити в них другий плян — плян алюзій і ремінісценцій, складне плетиво яких робить з твору майже свого роду коляж».

Юрій Шевельов, 1984