Проза - Страница 762

«Логіка речей» — збірка жорстких реалістичних новел про виживання в умовах сучасного «речового тоталітаризму».

«Физиология женской депрессии» – первая, успешная попытка Виктории Андрусив написать прозу. Мастерски владея словом она смогла себе это позволить. У нее есть, что сказать. Уехав за границу в поисках работы, автор часто проводила вечера в одиночестве, в том времени, которое наталкивает человека на размышления. Наблюдая, вспоминая и думая, в ней накипали страсти, эмоции, душевные переживания. Она не придумывала героев своих рассказов – они жили в ее представлении и однажды вырвались на волю.

«Дебилка» – это книга не об умственно или физически неполноценном человеке. Это обобщенный образ, в котором нас хотят видеть чиновники.

В современном мире происходят процессы, при которых нивелируются духовные ценности и человек интеллигентный множество раз попадает в ситуации, когда именно так себя и чувствует – дебилом или дебилкой.

Кому-то название сборника откровенно не понравится, но оно продиктовало нашей жизнью.

Іван Багряний (1906–1963) — письменник, творчий доробок якого дійшов до співвітчизників лише через багато років після його смерті. Репресований у 1932 році, засланий на Далекий Схід, він пережив втечу, знову арешт, еміграцію в Німеччину. Важливим явищем в українській літературі є його роман «Людина біжить над прірвою» та повість «Огненне коло», дія яких відбувається у роки Другої світової війни. Головні герої цих творів — прості українці, які намагаються боротися проти світу насильства, представленого двома тоталітарними системами — радянською та нацистською.

У 1992 році письменникові посмертно було присуджено Національну премію ім. Т. Г. Шевченка.

Петро Дорофійович Дорошенко і Карл Густав Еміль Маннергейм… Що спільного між ними, чому відомий український письменник Валентин Чемерис з’єднав розповідь про долю цих двох історичних постатей у одну книжку? Один жив у XVII столітті, а другий — більш ніж на два століття пізніше, один був українцем, а другий — фіном. Але якщо придивитися уважніше, то спільного у українського гетьмана та національного героя фінів багато. Вони певний час служили імперії, вони обидва домоглися високих чинів у неї. Але і у Дорошенко, і у Маннергейма було в серці щось, перед чим не спроможні встояти ані чини, ані імперії. Це «щось» — любов до батьківщини. Саме заради цього і Дорошенко, і Маннергейм кинули виклик імперії, саме цьому вони присвятили своє життя…