Современная проза - Страница 10

Джон Полидори, секретарь лорда Байрона, приплывает вместе со своим господином и его друзьями – четой Шелли – на некий остров. Вскоре Полидори начинает получать странные письма от незнакомки, утверждавшей, что она давно ждала его приезда. Выясняется, что она – одна из трех сестер-близнецов, но если ее сестры красавицы и светские львицы, то она – самый настоящий монстр и в прямом, и в переносном смысле слова. Сестры поддерживают едва теплящуюся в ней жизнь весьма оригинальным способом... Как именно? Вот тут-то и начинает приоткрываться жуткая тайна...

Автор «Анатома», «Милосердных», «Фламандского секрета» создает новый жанр. «Танцующий с тенью» – это роман, исполненный в ритме настоящего аргентинского танго. Хуан Молина мог бы стать величайшим исполнителем танго, затмить самого Карлоса Гарделя – если бы не встретился с Ивонной, если бы она не встретилась с Гарделем, если бы не таинственный незнакомец, поселившийся в душе самого Молины. Любовь, смерть, верность, отчаяние – герои Андахази не говорят об этом: они поют танго.

Сборник представляет разные грани творчества знаменитого «черного юмориста». Американец ирландского происхождения, Данливи прославился в равной степени откровенностью интимного содержания и проникновенностью, психологической достоверностью даже самых экзотических ситуаций и персоналий. Это вакханалия юмора, подчас черного, эроса, подчас шокирующего, остроумия, подчас феерического, и лирики, подчас самой пронзительной. Вошедшие в сборник произведения публикуются на русском языке впервые или в новой редакции.

Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть і чекати кинув. Утім, мабуть, ніхто не сподівався такого незвичного Андруховича — хіба тільки ті, хто усвідомлював, що виводити Андруховичеву прозу треба вже не так від бубабістської трилогії, як від "Центрально-східної ревізії" — строгого, піднесеного й скорботного роману, замаскованого під "есей". Окремі фраґменти "Дванадцяти обручів", опубліковані в "Потязі" та "Критиці", тільки збивали з пантелику: лишаючи загальне враження невластивого Андруховичу письма, вони, водночас, були надто різними, аби через ці дві точки отак просто пройшла пряма уявлюваного роману. Тлумачити нову Андруховичеву прозу, здається, значно складніше, ніж старіші його ігрові та постмодерні твори. Вона виразно менш складна і складена, натомість прозоріша й самодостатніша, себто не настільки інтертекстуальна (хоча таки інтертекстуальна), не настільки філологічно залежна (хоча таки залежна), не настільки потребує продовження й доконання в лабиринті схолій і ґлос (хоча таки потребує). Оповіддю тут керує не беззастережна логіка карнавалу, люба молодому й веселому "деміюргові", і не витончена логіка лінґвістики, звична вченому укладачеві антологій, а скептичний і парадоксально іронічний патос зрілого поета, мандрівника світами, розвідника потаємних надр Центральної і просто Европи, який прискіпливо ревізує самі підвалини і цілий фундаментальний лексикон колись баґательного і несуперечливого бубабістського парадизу. Із тієї тотальної ревізії якось непомітно та безпомильно висновується тотальна невідворотність смерти, прикрої, але, поза тим, не жахливої. Для епікурейця Андруховича висновок не сказати б геть зовсім неочікуваний. Зрештою, щойно він закінчив пере(у)кладати свою антологію американської поезії, а хіба О'Гара чи Ешбері не саме цього (хоча не тільки цього) навчають? Ця проза смертна онтологія, власне, і є глибинним сюжетом оповіді, найголовнішим рушієм химерного наративу, і його головним героєм — поруч із іншими дійсними й удаваними постатями, отими зникомими Цумбрунненнами, Пепами, Антоничами, Орфеями — є така собі тлінна людина, певна людина, котра пише роман, подорожує потягом між Сучавою та Бухарестом, іде собі на південь і трохи на захід, аж раптом усвідомлює, що подорож ця — "ніщо інше, як епілог. І тому цей потяг — центральноевропейський, ці кукурудзяні та соняшникові поля за вікном — Румунія, ці сміттєзвалища навколо бетонних почвар — Циганія, а ця нескінченна гориста смуга на обрії — Карпати. Але хто в такому разі цей єдиний у всьому вагоні пасажир, цей я?"

«Я прожив у Москві майже два роки, і то було чи не найщасливіші мої часи. Мабуть, саме з цієї причини в моєму романі стільки злості й чорної невдячності. Я досі не знаю, що в ньому більше важіть: втрачені можливості чи здобуті примари.»

Андрей Анисимов открывает читателям новую грань своего таланта. Провинциальный городишко Хрюхрюпинск внезапно обращается из грязной дыры в истинно утопический рай — без пьянства, драк и казнокрадства… В чем секрет «Хрюхрюпинского чуда»?

Судириус, бедный, но гордый поэт мышиного племени, заводит неожиданную дружбу с котом-уголовником Василием… Каков результат подобного альянса?!

Нищий российский ученый Воропаев, посвятивший всю свою жизнь охоте за полулегендарным Алым Чижом, внезапно получает таинственную командировку во Францию… Мечта наяву — или кошмар наяву?! Читайте озорные, ироничные повести и рассказы, в которых реальность и воображение переплетаются в причудливую фантасмагорию!

...Витан Пешев утверждает — разумеется, к его словам следует относиться критически, поскольку он испытывает к Лизе чувство явной антипатии, что, на самом деле, ее настоящее имя — Елизавета Грачева. Сменив место жительства, — а Лиза была родом из Харманлийского края, — она переиначила и имя. Ибо Лиза Вронская звучит намного благороднее...