Современная проза - Страница 223

Вона вродилася з місяцем на лобі. Так їй потім розказувала мати, як запам'ятала собі з першої хвилі, з першого крику викинутої над собою аж під сволок чиїмись моцними руками дитини, на яку дивилася знизу вгору, нездужаючи скліпувати сліз, — на трохи зависокому як для дівчинки, опукло-буцатенькому лобику виразно темнів збоку невеличкий багряний серпик, наче місяць-недобір. Тільки мати вперто казала — молодик, доки сама в це не повірила: відомо ж бо, що молодик — то на долю, а недобір — тим він і недобір, що наводить на лихі сни...

У прозі мене завжди найбільше цікавило саме це — як, у який спосіб історія стає культурою. Як «перекладаються» мовою літератури принципово неохопні оком суспільні процеси, у котрі втягнено мільйони людей. Ця книжка — ні в якому разі не персональна письменницька «хроніка революції», хоча деякі, незнані українському читачеві, інформаційні штрихи до загального тої революції портрета вона, сподіваюсь, і додасть. Але насамперед це спроба відповісти на головне питання, яке мене тоді мучило, — як водночас проживати історію і писати про неї. Як, перебуваючи «всередині» неї, добувати з неї смисл — той, котрий зрештою й відкладається в арсеналі культурної пам'яти народу.

У тебе мусила б бути сестра — на чотири, ні, на п'ять років молодша. Над цілим твоїм дитинством кружляли безтілесні жіночі імена, міняючись місцями, перекликуючись навзаєм, — ти не знала, до чого їх приточити, а лялькам давати не важилась: імена були не «лялькові», тобто не зняті з живих людей, а якісь нізвідкісні — немов крізь стогін самопливом вигулькнулого імени, що надовго опосідало твій внутрішній слух (а вони всі гули як стогін, найчастіше повторюване — «Іванна»), хтось добивався до тебе — хтось, хто хотів бути названим...

Глумливий сюрреалізм у прітчи про Міленене відчуження робом телекартинки. І взагалі урбанне безглуздя. Трагедія, потрапивши на асфальт, завжди ризикує там стати фарсом. І вона таки ним, тією "Міленою" стає.

Главный герой нового романа Олега Зайончковского — ребенок. Взрослые называют его Петровичем снисходительно, мальчик же воспринимает свое прозвище всерьез. И прав, скорее, Петрович: проблемы у него совсем не детские.

Мы часто прогоняем птиц, убиваем их, едим, запираем в клетках. Иногда нас мучают угрызения совести, и мы бросаем хлеб лебедям, чайкам, голубям...

Мы поступаем так с тех пор, как появились на Земле, и, несомненно, будем и дальше продолжать поступать точно так же – в соответствии со своей двуличной психологией, хищными инстинктами и презрением ко всем иным существам, населяющим нашу планету, которую мы считаем своей исключительной собственностью.

Уважаемый Читатель! Если ты утомлен и разочарован, если чувствуешь себя чужим в этом мире, протри глаза и взгляни в небо. Ты никогда не будешь одинок, если рядом с тобой окажется хоть одна птица. А когда вокруг наступит ночь, подумай о птицах, которые спят в щелях твоего дома, о птицах, которые, как и ты, тоже хотят прожить свою жизнь.

Каждый из нас, как крыса перед флейтой крысолова, охотно преклоняется перед идеями, религией, иллюзиями ничем не ограниченной свободы, прекрасного завтра и светлого пути в будущее, которая поддается пустым лозунгам и надеждам. Ведь каждый идет к той утопии, в которую верит. А потом расплачивается за это, и цена нередко бывает невероятно высока.

Надеюсь, Уважаемый Читатель, ты не обиделся на меня за это горькое сравнение? На рубеже XXI века дудочка Крысолова, а точнее – флейты многих Крысоловов зовут нас, манят, торопят, а нередко и ведут…